вирівнював, з лісними й злісними держав добрі зносини, але все держачися докладно контракту, на грубе дерево не лакомився та пильнував, щоб воно було добре оброблене й звезене на час. По кількох місяцях біганини, торгів і гризот він таки довів до того, що Менделеві діла стали начисто, і з місячних обрахунків замість недоборів почали плисти гарні зиски. Мендель, що все ще лежав хорий дома, а зразу нелюбим оком дивився на Германову роботу й не раз сердився та кляв його, тепер аж яснів, аж неначе набирав здоров'я, слухаючи його рапортів.
— Герсти[1], Герш, — говорив він при таких нагодах, — відки ти набрався такої практики?
— Ech klär immer[2], — відповідав Герман.
Це була перша похвала з уст дійсного ґешефтсмана, і вона тим більше врадувала Германа.
Мендлева хороба тяглася якось без кінця. Хоча рани погоїлися, і зламана нога зрослася, проте він не вставав із ліжка. Він жалувався на біль у боці, в грудях, кашляв і сох, „хитванів“, як говорили селяни, що бачили в тім наслідки тяжкого побиття та копання тяжкими мужицькими чобітьми. Мендель чимраз частіше думав про те, що йому не встати вже більше, думав про забезпечення своєї родини. У нього були два сини, вже давно забезпечені й відділені на бік: один обняв корчму, в якій давніше шинкував Мендель, а другий мав склеп у Самборі. При ньому лишилися жінка й незаміжня дочка Ривка. Покладного капіталу
