Так було між іншим і з його женячкою. Зробившися власником шістьох тисяч ринських, що на тодішні дрогобицькі відносини значило вже гарний маєток, Герман зразу не знав, що йому починати далі. Його голова горіла від різних проектів і планів, з якими, одначе, він не звірювався нікому. То він думав про гуртову торгівлю сіллю, особливо в гірських повітах, де сіль, найпаче зимою, робиться страшенно дорога задля трудности довозу, і при добрім веденню діла можна мати добрий зиск; то думав про торгівлю худобою, хоча свіжі згадки про ярмарок у Лютовисках наповняли його страхом. А з-поза всіх плянів усе незмінно виринав Борислав і його дивна мазь, та власне з цього боку не було можности уложити якийбудь реальний плян. Тим часом він, зложивши свої гроші в кагальній касі, ніби то практикував у торгівлі крамщиною, поки несподівана пригода не вирвала його з тої колії.
Одного вечора, біжучи за якоюсь орудкою Стебницьким трактом, він наскочив на велику купу селян, що чогось голосно кричали. Надійшовши ближче, він почув з-посеред тої купи грубих, сердитих голосів пискливі окрики й лайки якогось жида. Гармидер робився все дужчий, жидівський голос підносився все вище, і нараз із середини збитої купи почувся глухий лускіт, жидівське „ґевалт“, далі зовсім уже нетямний вереск і рев розлюченої юрби.
— Що таке? Що таке? — питав Герман крайнього селянина, що хоч і не брав участи в бійці, але кричав так само сердито, як інші.
— Тікай, бо й тобі таке буде, як отому! — відгукнув селянин і, обертаючися до центру
