— Так, так, розуміється! Бо то, видите, я ліверант[1] до цісарських магазинів, то мені би треба таких мітовок багато, так зо сто. Могли би ви на другий тиждень зробити мені сто мітел?
Я поміркував трохи та й кажу:
— Чому ні, зроблю. А де пану донести?
— От тут — каже пан, та й показав на один дім. — Але пам'ятайте принесіть. Я вам зараз і заплачу. А по чому, кажете, одна?
— То вже як пан стільки беруть на гурт, то я спущу танше, по чотири.
— Hi-ні-ні, не треба, не спускайте! Я заплачу й по п'ять!
— Бог най панові дасть здоров'ячко!
— Ну, ну, бувайте здорові! А пам'ятайте, від нині за тиждень приходіть!
Та й з тим словом панок пошкутильгав собі кудись, а я лишився. — От то, — гадаю собі, — якийсь лепський пан, навіть не каже спускати з ціни, а на таку суму мітел замовляв! Таже то ціла п'ятка[2] буде, Господи! А я, прости Господи гріха, вже й зачав був зле помишління на нього мати, як він отак за мною стежкував. Ну, дай йому Господи вік довгий! Прецінь хоч раз мені добрий заробок трапився!
Швидко я кинувся за своєю старою.
Попродали ми свій товар, чи й не попродали, купили соли, сірників, чого там іще нам було треба, та й до дому. Кажу я старій, що от так і так, заробок добрий лучився, буде за що й податок заплатити, ще й для неї на зиму підшиття[3] буде. Вона й собі ж зраділа.
