Я чоловік бідний. Ґрунту нема й крихітки, всего-на-всего одна хатина, та й то стара. А тут жінка, діточок двоє, коби здорові; треба чимось жити, треба якось на світі держатися. Два хлопчики в мене — один чотирнадцяти, а другий дванадцяти літ — пастушать у добрих людей, та й за те мають їду й одежину яку-таку. А жінка пряде, також дещо заробить. Ну, а в мене старого який заробок? От піду десь-колись до близького зрубу, наріжу березини та пипнаю мітовки[1] через тиждень, а в понеділок беремо з жінкою по зв'язкові на плечі, та й на торг до Дрогобича. Не великий це з того й заробок, по три, чотири крейцарі за мітлу, а панові заплати за пруття, ну, то мало що й лишиться. Але що діяти, треба заробляти, треба як мож своїм світом токанити.
Та й що за життя наше! Бульба[2] та борщ, часом деякі крупи, та й хлібець, який лучиться[3]: житній, то житній, а ячмінний або вівсяний,
