— Люди, чи то може бути? — спитав він глухим, тремтячим голосом.
— Що ж, кумочку, зробиш жидові, коли все в його руках? — відповів один.
— І права нема на тото ніякого?
— Нема.
— Га! — сказав Микола й замовк, тільки грубі, пекучі сльози покотилися по його блідому, замученому, порохом припалому лиці.
— Люди добрі, — сказав він по хвилі, — візьміть оті гроші, прошу вас, і дайте моїй жінці. Мені їх не треба. Поклоніться їй від мене і кажіть, що незадовго верну. А про це, що тут із жидом було, ані слова! Чуєте, ані слова!
— Добре, кумочку, добре.
— А тепер бувайте здорові!
Він натис капелюх на голову і вийшов. Сонце горіло криваво золотим огнем над самим заходом. Кривавою пасмугою блищала Свіча серед темнозеленої рівнини, звиваючись поміж лозами. Шуміла вода по камінню. Цвірінькали горобці в лозах, а в серці бідного Миколи клубилося горе.
В цих днях, коли це діялось, у Людвіківці сталася новина. В одній корчмі коло Долини, що стояла відлюдно серед поля, в ночі вирізано цілу орендарську родину. Один тільки хлопчина, майже чудом, переховався за комином і розповів потім про різню. Людей, які це зробили, він не знав і навіть не розумів їх бесіди. Впало підозріння на двох італіянів, що працювали в Людвіківці. Їх і арештовано. Італіяни ті працювали „на спусті“. Це була дуже не-
