Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 1. Оповідання (1956).djvu/79

Цю сторінку схвалено

— Відтак… відтак знов будемо робити, і чей[1] якось прожиємо між добрими людьми.

— Добрими?.. Ну, ну, варто між ними жити! Ні, вже нічого з того не буде.

І Микола пустився йти далі. Жінка задержала його за руку.

— Бійся Бога, чоловіче, що ти хочеш робити? Адже це гріх великий! А мене ж на кого лишиш? А діти?…

— А живши, що я тобі й дітям поможу? Дурна, пусти мене!

Але вона не пускала, і конче тягла його через місток на тетине[2] подвір'я.

— Знаєш що, — сказав нарешті Микола, — коли хочеш, то йди до тітки…

— А ти?

— Я не піду.

— Чому?

— Я не можу ані одної хвилі жити в тім проклятім селі! Коли силою задержиш мене, то повішуся. То ж ліпше пусти.

— Але куди ж ти підеш?

— Піду на заробок, на Людвіківку до тартака.

— До тартака? Господи небесний, таже ти слабий, як комар! Що ти там зможеш робити?

— Не бійся, щось уже знайду. А там тепер треба робітників, то приймуть.

— А коли ж вернеш?

— Як зароблю стільки, щоби викупити своє добро від того проклятого жида. Скоріше ні.

Вона витріщила на нього здивовані очі і тривожно гляділа йому в лице.

 
  1. Чей — може.
  2. Тетине — тітчине.