і найпорядніший буде, то таки двох в одну сорочку нараз не вбере.
— Те-те-те, — відказав багатший, — також пуста балаканина. Робити треба більше, рук прикладати!
— Ой, чи ж то, куме, бідний не робить, аж йому нераз очі з голови лізуть… Але що то все поможе? От тепер ми тут стоїмо, а хіба ми знаємо, чи й на нас котрого завтра не спаде те саме, що нині спало на Миколу?
— Таке, таке, — відповів багатший. — Не бійтеся, доброму, порядному ніколи таке не станеться, а все якомусь ледащо, як ось цему Миколі! Говоріть що хочете, а я все своєї буду, що він сам собі винен…
Світ широкий, а де в нім подітися бідному, беззахисному?
Микола Прач ішов долі селом мов сновида, а жінка йшла за ним, ридаючи та заводячи, мов за вмерлим. Був парний літній день. Люди робили в полю, і по селу нікого не було видно. Далі жінка підбігла й порівнялася з чоловіком.
— Миколо, куди ти йдеш?
— До Свічі, — відповів той понуро.
— Боже мій, що ти кажеш?
— Ну, а куди ж тепер іти? Іншого виходу нема…
— Най нас Бог боронить від того, Миколо. Не говори так! Ади, ось тут жиє моя тітка, ходімо до неї, будемо літом робити, а зиму якось перекалатаємо.
— А відтак?
