Було це вечером у суботу. Напрасний[1] дощ захопив мене серед вулиці, і я змушений був схоронитися до поблизького шиночку. В шинку не було нікого; брудна, вогка світлиця була слабо освічена одною лямпою, що сумовито гойдалася на стелі, а за шинквасом дрімала стара, товста жидівка. Оглянувшися по кутах, я — диво дивне! — за одним столом побачив знайомого муляра поруч із своїм завзятим ворогом підмайстром. Перед кожним стояла склянка пива до половини надпита.
— Ну, дай нам Боже, куме! — сказав муляр, стукаючи своєю склянкою о підмайстрову склянку.
— Дай Боже й вам! — відповів той тоном де-де лагіднішим, ніж на вулиці коло роботи.
Мене зацікавило це дивне товариство. Я казав собі дати склянку пива й сів далеко в другім кінці світлиці в куті за столом.
— Та що, куме — говорив муляр, видимо змагаючись на силу на свобідний тон, — не добре це, що ти так на мене завзявся, бігме[2] не добре! За таке, куме, Бог гнівається!
Говорячи це, він закалатав склянкою о стіл і замовив іще дві склянки пива.
— Та ж ти, куме, знаєш, що в мене дома, яка нужда! Не треба тобі й говорити. Жінка слаба, заробити не може, а тут я вже, з ласки твоєї, цілий тиждень ані о!.. Та ще коби то я сам, то вже би чоловік якось терпів. А то, видиш, слаба жінка, та й ті бідні хробаки, вже ледве лазять, хліба пищать… Серце крається, куме, бігме, що крається! Адже я їм якийсь отець!
