сховатися в баюру, та дарма, найшли його зловили!
Слава Тобі Господи, хоч я цілий, — подумав я собі, скулився втроє й сиджу тихо, ледве дух у собі переводжу.
Ну, хто би гадав, що Хома бодай тепер не схоче мені зашкодити! Гай, гай, Боже єдиний! Приятель, приятель! Слухайте лишень, на яку хитрість узявся мій приятель неприторонний, щоби й мене погубити і видати в руки шандарам. Слухаю я, чути здалека кроки. Ідуть шандарі на той міст, де я сиджу. Гов, чую ще щось. Хтось чи співає, чи що! Прислухуюсь ближче, то голос Хоми. Йде він та й ніби приспівує протяжно:
Ой Семене, мій друже Семене!
Та скажи ти батькові від мене,
Що не буде вже Хома
У неділеньку дома!
— Добре, добре, — крикнув я з-під мосту, порушений жалібним Хоминим співом.
Господи, як я в тій хвилі налякався власного голосу! Жити і вмирати буду, а тота хвиля не вийде мені з пам'яти. Мені зашуміло в ухах, замерещило перед очима, кров бухнула до голови, — сам не знаю, що зо мною сталося.
Я отямився на мості. Два шандарі держали мене за руки, один замикав на залізну колодку[1] ланцюжок, котрим вони були зв'язані. Я рушив ногою, на ній забреньчав такий самий ланцюжок.
І ви говорите мені о приязні! Чи ж то по приятельськи поступив собі Хома зі мною? Я поглянув на нього. Стояв понурий, мокрий, дрожачий. Раз глипнув на мене — в його очах
- ↑ Колодка — замок.
