побачуть мене! Ех, задер я поли, змикай в очерет. Але вже було за пізно, доглянули мене собачі діти, пустилися за мною наздогін. Ще лиш то собі пригадую, що їх було чотири.
Як і куди я біг, не тямлю. То лиш тямлю, що обмочений, обшарпаний, окривавлений я впав коло Хоми. Хома від разу зрозумів, про що йде.
— Вставай, — крикнув він мені, — скачи під міст!
Недалеко був міст через ріку. Під ним була знайома нам криївка.
Я добув останніх сил і встав.
— А ти ж куди подієшся? — питаю Хому.
— Бігай[1], я вже собі пораджу.
Я побіг, лишаючи його в очереті.
Не знаю і до нині, що за хитрість придумав був Хома, щоби і цей раз уйти погоні. За хвилю, дрижачи на цілім тілі, сидів я уже під мостом, схований безпечно. Сиджу я, сиджу, поволі й страх пройшов, надзираю, надслухую, що станеться з Хомою. Нічого не чую, лиш ріка шумить боком попід міст.
Довго я сидів скулений, не рухаючись під мостом між двома долинами. Аж ось чую якийсь гомін. Зазираю здалека, — Господи милосерний! Це ж мого приятеля, мого Хому ведуть шандарі. На руках і на ногах побряскують ланцюжки, шандарі окружили його й поблискують карабінами. Мені в очах потемніло, серце мов льодом обдало. Гляджу ліпше, Хома по саму шию мокрий, обталапаний, ще до того повно на нім шувару, гнилого листя й зеленої водяної трави. Певно, неборак хотів
- ↑ Бігай — біжи.
