— Утікаймо! — кажу й я та й побіг домів збиратися. Тато, мама, всі дома як почули, що діється, так і померли з превеликого жалю.
— Синочку, синочку! — заводили мама — одного тебе маю, як одну душу в Бога, та й того мені тебе хотять відібрати.
— Цить стара, — сказали тато крізь сльози, — не держи його, хай іде, чень[1] його Бог милосердний устереже від тяжкої нужди! Збирайся, небоже, прощайся з матір'ю, з сестрами, підемо, підведу тебе за село.
Зібрався, попрощався. Ненька умліли, як я вийшов.
— Семене, Семене, вернися! — кричали вони.
Я вернувся.
— Хай хоть надивлюся на тебе, синочку мій, душенько моя! Може то останній раз тебе бачу.
— Дайте, мамко, спокій, Бог ласкав! — відповів я дрожачим голосом, цілуючи їх у коліна, а самому аж серце стискалося.
Пішли ми з татом долі загородою над Дністер. Там ждав уже на мене Хома. Тато поблагословили нас, порозповідали, де й куди які криївки, ми попрощалися та й пішли.
Ой, набідувалися ми до весни, Боже Єдиний, Ти йно сам те знаєш! От чуємо, по селах туди й сюди бушують шандарі, того й другого зловили. Нас ще якось Господь сохраняв. Ми все держалися придністрянських сторін, мокряків та очеретів.
Аж ось в однім селі говорять нам: „Утікайте в поле! Шандарі з двох боків надійшли, перешукують очерети, виловлять вас як рибу в саку!“
- ↑ Чень — може.
