мірі, як це роблять, або вдають що роблять, патентовані патріоти. Що в ній маю любити? Щоби її любити як географічне поняття, для цього я є занадто великим ворогом порожніх фраз, за багато бачив я світа, щоби твердити, що ніде нема такої гарної природи, як на Русі. Щоби любити її історію, для того досить добре її знаю, дуже гаряче люблю загальнолюдські ідеали справедливости, братерства і волі, щоби я не міг почувати, як мало в історії Руси прикладів правдивого духа горожанського, правдивої посвяти, правдивої любови. Не любити цю історію дуже тяжко, бо майже на кожному кроці треба би хіба плакати над нею. Чи може маю любити Русь як расу, — цю расу отяжілу, незграбну, сентиментальну, що позбавлена гарту і сили волі, так мало здібну до політичного життя на власному смітнику, а так плідну на перевертнів найріжнороднішого гатунку? Чи може маю любити світлу будучність цієї Руси, якої не знаю, для якої світлости не бачу ніяких підстав?
Коли мимо цього почуваю себе Русином, то, як бачиш, шановний читачу, цілком не з причин сентиментальної натури. Примушує мене до цього передовсім почуття собачого обов'язку. Як син українського селянина, що викормився чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю себе до обов'язку панщиною цілого життя відробити ці шеляги, що їх видала селянська рука на
