Інколи перебирав в думках своє минувше від тої хвилі, коли почув писк зачарованої мухи в дереві. Що приніс йому той перстінь? Якого добра зазнав він із-за нього? Щоправда, він заспокоював його звірячі потреби, але не в більшій мірі і не ліпше, ніж би це могла вчинити служба у простого мужика. Напроти, там на службі він хоч часом чув себе вдоволеним, співав, спочивав по труді, а головно — був здоров і сильний, а тепер!… Правда й те, що пізнав шмат світу і людей, та і з цього яка йому користь? Світ усюди один, бо люди одні, а пізнання людей замісць щастя, вдоволення і розкоші дало йому пізнати і зазнати цілу безодню горя, терпіння, брехні та підлоти. Те знання дуже сильно підкопало його віру в людей, його охоту до життя. Але найбільш болючим для його щирого серця було те, що перстінь його не тільки не давав щастя йому самому, але не позволяв йому робити добро другим, помагати терплячим і потрібним[1]. Все, що перстінь той давав, служило самому тільки Іванові; в третіх руках по якімось часі щезало без сліду, мов піна на бистрій воді.
— Ні, не хочу довше жити в такім пеклі і ще й носити те пекло з собою! — сказав одного разу сам до себе Іван. — Не хочу довше носитися з тим перстнем. Не хочу бути на вид всемогущим, а на ділі невольником, на вид мати все, чого душа забажає, а на ділі не мати
- ↑ Потрібний — той що потрібує допомоги.
