роздасться серед загальної тиші з Іванових уст, так якби дожидала на свої плечі болючого удару.
— Коли так, — голосив далі екзекутор, — то про згоду не може бути далі й мови. А затим виставляється на публичну продаж уся вище описана движима й недвижима маєтність вельможного князя Довгорукого, вартости „шацункової“[1] півтора мільйона за суму викликання 600.000, на заспокоєння претенсій барона Шпіцкопфа в сумі 500.000, як також коштів поступовання судового і інших. Сума викликання 600.000. Хто дасть більше?
— Я дам 600.000, — сказав голосно барон і озирнувся довкола як тріюмфатор.
— Я дам 700.000, — роздався нараз голос Івана за князевим возиком.
— Що за я? Хто такий? — скрикнув барон, мов опарений.
— Я, Іван Лінюх, — спокійно відповів Іван.
— Ти? В імені князя?
— Ні, в своїм власнім.
— Прошу пана екзекутора викинути цього дурня, нехай не перешкоджає в урядуванню, — обернувся барон до екзекутора. — Він не має тут ніякого права говорити.
— Перепрошаю пана барона, — відповів чемно екзекутор. — Іван Лінюх є тут зголошений до ліцитації, прошу подивитися.
— Як? І вадію зложив?
— І вадію зложив.
- ↑ Оцінена.
