Балакаючи то це, то те, оба вони покріпилися дечим. Бантромій вишпортав бутельочку доброго вина і вони, сидячи на порожній бочці, балагурили далі.
— Що ж ти думаєш робити, небоже? — питав Бантромій Івана.
— Не знаю ще, сказав Іван. — Поперед усього я бажав би зробити баронові якогось доброго збитка.
— Баронові? Ти? — протягнув голосом Бантромій і видивився на Івана як на тура.
— Може би йому якнебудь переборщити оцю ліцитацію? — задумчиво міркував далі Іван.
— Ти? Баронові? — лепотів уже майже в нестямі з дива Бантромій.
— Так і є! — сказав Іван рішуче. — Це, думаю, буде добре. Знаєте що, дядьку Бантромію, поможіть мені в тій річі, певно, не пожалуєте цього.
— В чім, в чім тобі помогти, ти безуме якийсь?
— Розвідатися в суді, на які гроші буде та ліцитація і як би до неї приступити.
— Але з тобою, таким нехарапутним наймитом, і говорити про те в суді не будуть.
Іван не кажучи й слова, зірвався з місця, вийшов за стінку, і по хвилі явився перед Бантромієм убраний як пан при золотім годиннику, з товстим золотим ланцюжком, у перстенях з дорогим камінням, держачи в руці ліску[1] з золотою
- ↑ Ліска — паличка.
