— Написано на нім, небоже Іване, що віднині за тиждень має відбутися ліцитація[1] і продаж оцього палацу і парку і всіх князівських добрів тому, «хто да вєнци»[2].
— О, о, о! — дивувався Іван. — Так як найпростішого хлопа.
— А що ж, небоже, право для всіх одне, і довг для всіх довгий, а віддай короткий.
— Ну, а є вже купці на ті маєтності?
— Го, го, чому ж би не було! Але кажуть, що ніхто нічого не дістане, бо барон, там якась проста п'явка людська за барона обібралася, — так той барон, кажуть, все вже в кишені має. Навіть до ліцитації ніхто супроти нього не виступить. Цілий тиждень уже тут крутиться, запопадає в суді — ади, це він наш палац так казав обмаїти! Порядкує вже тут, як у своїм власнім. Усю двірню понаганяв, щоби не годувати дармоїдів, тільки мене одного лишив як на пам'ятку, та й то мабуть швидко прийдеться й мені на старі літа плентатися в світ позаочі. Швидко тут, небоже, не чути буде людського слова.
— Так барон тут є? — скрикнув Іван.
— Авжеж, що не де. Волочився з князем, волочився поза границями, поки з нього не виссав усіх соків, а тепер щось там між ними випало, чую, посварилися із-за
