Едвін. Не проїхав Іван і півгодини часу, на гостинці показався хлопський драбинний віз, а на нім на околоті соломи сиділи Едвін і Ніна. Коли обі колісниці порівнялися одна з одною, Іван зупинив їх і промовив до Ніни, спокійно, як коли би нічогісінько не сталося.
— А не казав я тобі, Ніночко, що це буде зовсім непотрібний захід? Аджеж коли ти хотіла зробити собі прогулку, то можна було сказати мені про це словечко.
— Мовчи, хаме! — в нетямі крикнула до нього Ніна. — Як ти смієш так за панібрат говорити зо мною. Я княгиня, а ти простий мужик.
— Але ж Ніночко, — з непорушеним супокоєм відказав Іван, — сама ти казала мені так до тебе промовляти. А тепер прошу тебе, сідай ось тут коло мене. Прецінь же не ялося[1], щоб ти на такім хлопськім возі в'їзджала до міста, виїхавши з нього четвернею.
— Не потрібую твойого фіякра! Поїду так, як мені схочеться, поруч з тим, котрому належить моє серце, котрому я віддала все… все, навіть…
— І котрий з того всього має зломаний феник[2]! — з насміхом докінчив Едвін. — Ні, пані, я думаю, що ви справді ліпше зробите, коли повернете в обійми цього чесного і благородного братчика.
— Едю! — з виразом тяжкого докору скрикнула Ніна.
