Минуло таким способом кілька місяців. Іван за той час висох, як скіпа, і зовсім стратив охоту до життя. Натомісць Ніна розцвіла, як рожа, дозріла зовсім і чула себе безмірно щасливою.
— Слухай, Ніно, — сказав одного разу до неї Іван, коли кілька день не бачившися, найшлися якось самі обоє в покою. — Чи не час би нам уже вертати до дому?
— До дому? — зачудовано спитала Ніна. — До якого дому?
— Ну, до нашого рідного краю, до себе.
— Ей, Іване! Що це ти говориш! Увесь світ є нашим краєм. А в тім краю, де ми колись уродилися, ніхто за нами не тужить, ніхто про нас не згадає, і ми там нічого не полишили, так чого ж нам туди вертати? Хіба нам тут не добре?
— Мені, Ніночко, не добре, — сказав Іван.
— А чого ж тобі хибує? — скликнула дівчина, навіть не глянувши на нього. — Аджеж ти маєш у своїх руках усі способи. Зроби так, щоби тобі добре було!
— Добре може мені бути тільки в своїм краю, чую це, — мовив Іван.
— Так ти хотів би мене покинути? — вирвалося з уст Ніни.
Іван зиркнув на неї довгим, сумовитим поглядом і не сказав нічого. Тепер знав він добре, що всі його мрії про те, щоби здобути собі прихильність тої дівчини, були пусті і безплодні. Невидима стіна, що стояла між ними, не піддавалася силі його перстеня і не хотіла уступитися. Та про те Іван не переставав іще надіятися, хоч сам не знав, чого і на що. Аж тепер, при тім однім слові Ніни, з кот-
