Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 1. Оповідання (1956).djvu/437

Цю сторінку схвалено

— Добре, — сказала. — Приймаю твою услугу, але з тою умовою, що не буду тобі нічого приказувати. Покидаючи те життя, котре ненавижу, хочу заразом покинути його звичаї. Не хочу, щоби ти був моїм слугою. Будь моїм товаришом, братом, добре?

Іван стиснув подану йому руку панночки.

— Проти цього нічого не маю, — сказав радісно.

— Ну, а що ж тепер будемо робити?

— Я думаю, — сказав Іван, — що найліпше буде на хвилинку повернути додому.

— А це пощо?

— Ну, прошу паннунці, треба коні відставити на місце.

— Ба… а як же ми рушимося?

— Нехай паннунця не турбується, це вже моя річ.

— Слухай, Іване, — сказала паленіючи панна Ніна, — не говори до мене: паннунця! Говори мені «Ти», «Ніно», так як бись говорив до своєї сестри.

— Перепрашаю паннунцю, — відповів Іван. — Я ніколи не мав сестри, то й не знаю, як треба до неї говорити. А поки сижу на кізлах, то буду говорити, так як досі говорив. Потім може й інакше навчуся.

XVI.

Від того часу видали люди в ріжних столицях Европи, в модних купілях, на блискучих балях, перегонах і інших місцях велико-панських розривок молоду пару, що видавала себе братом і сестрою. Мужчина, вбраний добірно, але