лосно мугикати собі якусь веселу пісеньку. Коли були на середині моста, кликнула зовсім свобідно:
— А стань но, Іване!
Іван зупинив коні. В тій хвилі панна Ніна відчинила дверці фаєтона, вискочила з нього і проворно, мов білиця, поскочила до мостового поруччя, перескочила через нього і кинулася в темнуваті, запінені хвилі ріки. Але в хвилині, коли вже долітала до води, почула, як якась невидима, а могуча рука вхопила її, підняла вгору і знов посадила в фаєтон.
— Пощо то робити комедію! — огризливо буркнув Іван, котрий преспокійно сидів на кізлах.
— Комедію! — скрикнула панна Ніна, — обливаючись слізьми. — Але ж власне я хотіла зробити конець тій негідній комедії, котру зо мною виробляють. Іване, Івасику, прошу тебе, — обернулася нараз до нього, — дай мені вмерти! Дай мені ще раз повторити те, в чім ти мені перепинив!
— Най паннунця навіть не думає про це! — відповів Іван.
— Але ж бійся Бога! Я не можу вертати до дому! Аджеж нині мають відбутися мої формальні заручини з бароном. Я не можу довше витримати.
— То хто ж паннунцю силує вертати до дому? — відповів з незрушеним супокоєм Іван. — Я думаю, що можна не вертати і жити.
— Не вертати і жити? Але куди ж я дінуся, що робитиму?
