Коли хочеш щось для мене зробити, то зроби так, щоб я була щаслива.
— Цього одного, прошу паннунці, не можу зробити, — сумно сказав Іван.
— Як то не можеш? Чому?
— Бо як би я міг, то зробив би це на самий перед собі самому.
— Значить, і ти також нещасний? — зі щирим співчуттям запитала панна Ніна.
— О, і дуже! — сказав Іван.
— Правда, ти слуга!
— Е, що там слуга, — відмовив Іван. — Коли я служу, то з власної волі. Аджеж бачуть паннунця, що коли я можу таке зробити, щоби стовп паннунці поклонився, то не велика би мені річ була в одній хвилі зробити себе зі слуги паном. Але що мені з того?
— Ну, так чого ж тобі не стає?
— Ет, що там про те балакати! — сказав Іван, махнувши рукою.
Минуло кілька день. Ніна, бачилось, сторонила від Івана, котрий також задуманий і сумний сидів переважно в стайні або під стайнею. Тужно йому було за селом, обридло йому місто і тота ненастанна сутолока чужих людей, і тота безліч терпіння та дотисків, котрі кожний з тих людей звичайно носить з собою і старанно ховає перед оком сусіда, мов не знати який дорогий скарб. Порожнеча і безцільність буття, котрі вже перед тим нераз давалися йому чути, тепер стали перед ним в цілій своїй безнадійній наготі, окружили його мов гладкі стіни, високі-високі аж до неба, мов страшенна
