— А що ж ти можеш для мене зробити Іване?
— Все, що паннунця схочуть.
— Все! Ну, то досить багато. А коли, я хочу щоби напримір оцей стовп з ліхтарнею прийшов сюди й поклонився мені?
Ледве панна Ніна висказала ті слова, коли в тім грубий дубовий стовп, на котрім була ліхтарня, важно стогнучи та сопучи викоріцмався з землі, наблизився до фаєтона, кумедно перехиляючися то в цей, то в той бік, і сильно хруснувши в половині, поклонився їй, а потім вернувся назад, на своє місце.
— Ха, ха, ха, ха! — не могла здержатися панна Ніна, щоби помимо всього свойого смутку не вибухнути голосним сміхом на той вид. Але зараз споважніла.
— Що це за чудеса такі, Іване?
— Аджеж я паннунці мовив, що можу все зробити, що тільки захочу, — відповів спокійно Іван.
— Що ж то, ти чарівник якийсь?
— Чарівник не чарівник, але маю таку силу.
— Значить, можеш і таке зробити, щоби барон зломав собі шию, як тільки до нас прийде?
— Можу, — сказав Іван. — Але на що це паннунці придасться?
— Маєш рацію, — сумно сказала панна Ніна. — Злюка з мене, чую це. А його нещастя нінащо б мені не придалося. Не він, то котрийнебудь другий його кумпан купив би мене, все одно, чи я мала би довги, чи власні гроші. Так знаєш що, Іване, — сказала надумавшися хвилину. —
