там з татком перекидується пустими компліментами!
Проїхавши може з півгодини, прибули до ліска. Спацери[1] в тінистих алеях були майже пусті. Повітря було чудове, повне запаху і свіжости, ціле звеніло співом пташенят. Іван почав помаліше їхати. Йому конче хотілося поговорити з панночкою, а якимось прочуттям він зміркував, що й вона неспокійна сидить у фаєтоні.
— Прошу паннунці, — сказав Іван, обертаючися трохи до неї, — чи то правда, що паннунця виходять замуж за барона?
Панна Ніна стрепенулася в повозі, мов опечена.
— Хто тобі це сказав?
— Та я чув, слуги говорили.
— А як би так було, то що?
— Жаль мені паннунці, дуже жаль, — сказав простодушно Іван. — Тим більше, — додав по хвилі, — що, як бачу, паннунця не дуже його люблять.
— Ох, ненавиджу його! — скрикнула панна Ніна.
— А чи то правда, — говорив далі Іван, нехай паннунця дарують мою цікавість, але я з доброго серця питаю, чи то правда що родичі хочуть паннунцю продати баронові?
— Що ти мовиш? — скрикнула панна Ніна, побліднівши мов труп.
— Я, дурний Іван, повторяю як дитина те, що другі говорять.
- ↑ Спацери — стежки для гуляння.
