тими часами не буде, раз що нема купця, а по-друге, що нема що продавати.
— Як то нема що продавати?
— А так що вірителі влізли ясному панові на ґрунт, поінтабулювалися[1] і виправували собі таке, що весь дохід іде їм на сплату довгу і процентів. Якби був один віритель, або якби вони всі погодилися, то може би суд добра продав. Але вони чомусь не можуть погодитися, мабуть надіються з ясного князя ще щось більше видушити, і для того держать його немов того, що за одну ногу завішений. І для того повномічник написав, що не може ані дібр продати, ані доходу з них посилати.
Іванові аж якось гаряче зробилося, коли стрібував перенестися в положення князя.
— І чим же це скінчиться? — запитав він.
— Дочку продадуть, — злорадно всміхаючися, шепнув йому до вуха лакей.
— Дочку? Панну Ніну? — остовпілий з дива скрикнув Іван.
— А вжеж не кого. Є тут один старий скупиндряга, головний віритель князя. Бароном титулується, але є собі простий жид, що ще з батька нашого князя начав соки тягнути і на нім великого маєтку доробився. Та й маюча шельма. Не відступає нашого ясного пана ані на крок, а як ми ось тут замешкали, то він і собі ж. Ну, а при тій спосібності і інших паничиків підскубує. Так ото той барон знає дуже докладно, як стоять діла нашого ясне-освіченого, та про те
- ↑ Поклали заборону на продаж майна.