— Непотрібно я вирвався. Ще собі подумає, що й я хочу користати з їх загального клопоту, щоби їй збитки робити. Фе, Іване, це не гарно, дуже не гарно!
І думав-передумував, що йому далі робити? Чи допомогти князеві, чи покинути його? Та не видумавши нічого путнього, він махнув рукою і сказав сам до себе:
— Агій, та ще жидівська школа не валиться! Почекаємо, що дальше буде.
Якось не якось зумів князь зацитькати своїх вірителів, хоч тих грошей, що він привіз із краю, не вистало навіть на те, щоби покрити й половину довгу. Але в гарненькій віллі настали тяжкі часи. Треба було оскупно видавати на їду і на всякі найконечніші потреби, щоби тільки про людське око держатися сяк-так з гонором. Потаємно продали пару коней і тяжку карету, в котрій князь приїхав із краю, але й цього надовго не вистало. Тільки феноменальна легкодушність князя і його дочки та нікому недоступні гордощі княгині могли ще сяк-так держати рівновагу в тім безвихіднім положенню. Іван довідався від лакеїв, що князь листом наказав свому повномічникові в краю продати якнайшвидше головну часть дібр.
— Повномічник, — говорив далі лакей — як стій так погди[1] відписав нашому ясному панові, що з продажі дібр нічого
- ↑ Погди — зараз.
