нагін). Ти (до доньки) сюди, а я на прилуду!
Поставали.
— Господи помагай! — сказала Лесиха і перша ужала жмінку спілого, колосистого жита, перша зробила перевесло, зв'язала снопок і відставила його на бік. То первачок, він на урожай значить.
— Ану, до роботи! — промовила знов. І три жіночі голови схилилися до землі, рум'яніючи. В руках заблискотіли серпи, захрустіли тверді стебла жита, підтинані блискучим, зубчастим залізом. Жменя за жменею паде на землю. Гарним, протяглим луком перемикають женці нажату жмінку понад головою за себе і кладуть на стерні. Час від часу одна випрямиться, вимкне жмінку жита, стрясе з пашнистого бур'яну, розділить на двоє, скрутить перевесло і простре його на свіжій, пахучій стерні. Сверщки, жуки і всяка комашня утікає поперед серпами. Часами й злякана сіра миша висмикнеться зі своєї нори, перебіжить попід ноги женчисі, та й знов повзне в ямку.
Рано, за холоду, з росою добре жати. Хруп-хруп, хруп-хруп… Лиш тільки всього й чути, та шелест складаного в снопи жита.
Але поволі-поволі свіже, польове повітря, широка самота й тишина поля, одностайність роботи спонукують духа, щоб виявив себе. Розмова не легко тут зав'яжеться, — стара Лесиха все її якось прикро перерве. От одно що, так це пісня.
І поволі-поволі із загальної тишини й одностайного хрупання стебел вирізується чудовий, срібний, зразу тихенький, мов несмілий голосок. Це Горпинин голос. Стара жне, не зважає
