— Якби мені ясний пан був казав — почав Іван з найглупішим на світі видом.
— Мій Боже, який же ти дурень, Іване! — скрикнув князь.
— Знаю це, ясний пане! — відповів Іван з радісним лицем. — І власне для того я не рушався з місця.
Князь тільки уста отворив.
Аж ось приїхали до міста, де проживала князева сім'я — жінка й дочка. Мабуть не дуже сердечно віталися князь з княгинею, гроші, що привіз князь із рідного краю, зовсім нерозмірні були до того, чого ожидала княгиня і чого потребували обі дами. Іван відразу почув, що в гарненькій віллі, в котрій жила князівська сім'я й прислуга, стоїть якийсь прикрий дух, якесь повітря душне та сперте, мов перед бурею. З розговорів, які день у день велися між прислугою, він довідався, що обі пані в часі неприсутности князя наробили багато боргів, котрі разом з тими, що залягали ще перед від'їздом князя до краю, доросли до дуже поважної суми.
— Ну, та й допекли вже нам ті вірителі[1] — говорили слуги. — Вже нераз княгиня казала аж викидати їх за двері, не пускати в браму. Та як ти його не пустиш? У нас у краю зараз би пізнати: прийде жид, пейсатий, довгополий, ну то чоловік зараз бачить, що його треба за карк та за двері. А ту дідько їх пізнає, хто жид,
- ↑ Віритель — кредитор.
