справді… Біжіть! Гостинець[1] пустий, то коли не дуже далеко випала, то певно найтися мусить.
А сам аж зубами скреготав, що міг так забутися. Боявся, щоби лакеї не розтрубили перед княгинею історії про тоту паню, що була в них на чаю в незнайомім місті і котрій він дарував свою портмонетку з 200 гульденами.
— Слухай, Іване, — сказав князь по хвилі, коли лакеї, також усміхаючися недовірливо, потупцювали долі гостинцем, — чи ти направду бачив, як я давав тій пані портмонетку? Бо я щось собі того не можу пригадати, мабуть дуже вже в голові шуміло.
— Я дурень, ясний пане, — коротко відрізав Іван. — Нічого я не бачив. Я тільки чув, як портмонетка перед хвилею випала з карети. От уже й лакеї вертають — додав озирнувшися. — Найшли, біжать.
— Що? Найшли? — крикнув князь, не можучи з диву отямитися.
— Так є! Ось вона, ясний пане, — в один голос крикнули лакеї, подаючи князеві портмонетку з грішми.
Князь доразу остовпів, очам своїм вірити не хотів, але портмонетка була так безсумнівно-дійсно в його руці, що йому не лишалось нічого іншого, як тільки сховати її до кишені і дякувати невиясненому случаєві, що вивів його з клопоту. Та все таки він підозрівав, що Іван сяк чи так мав у тім «случаю» свою руку, і для того вечером, коли станули в заїзд-
- ↑ Гостинець — шоссе, шлях.
