раз в життю проїхатися отак в світ широкий, — мимо місточок, в котрих стрічали неохибне болото або куряву, неохибні громади напів голих жиденят насеред вулиці і неохибні набресклі лиця п'яниць, що висовувалися з вікон і дверей шинків. Іван зразу цікаво і поквапно ловив очима ті подорожні подробиці, радісно вітав кожний далекий вершок гори, кожний наглий закрут ріки, кожну невидану досі вежу, що здалека, мов величезна шпилька, вихилялася по-над зелень лісів або по-над золотисту площу спілої пшениці. Свіже повітря поправило і загострило його апетит, розілляло здоровий рум'янець по його щоках. Чувся знов вдоволеним і не бажав нічого нового.
Але вдоволення це тривало не довго. Подорож ішла помалу і почала вкінці втомляти його своєю одностайністю. При кожнім новім виді, скруті, мості, версі гори з прикрістю пригадував собі Іван: »E, таке самісеньке я вже бачив». В кожнім новім місточку мимоволі з уст його виривалися неохибні окрики: «З дороги, голото! А щоби вас!… З дороги, бо розтолочу!» Впрочім давалися Іванові чути й деякі недобрі боки князівської вдачі: погані нічліги для слуг, невиспання, чим раз частіші прояви князівського злого гумору, що показувалися в ненастаннім бурчанню на лінивство, недостаточний поспіх, на марнування грошей, нешанування лівреї і т. и. Правда, Іванові князь ніколи не мав нічого закинути, але те вічне нарікання на лакеїв, що сиділи тутже побіч нього, дразнило Івана, як шкря-
