професорів. Що й сам він одного прекрасного поранку з усім своїм князівством міг опинитися в рядах тої «голоти» — про це не думав. Вірив у своє щастя, котре вже кілька разів подавало йому помічну руку в хвилях, коли опинявся вже на самім краю пропасти і руїни. Тим то й не диво, що хазяйський двір не був відповідною школою для духовного розвою Івана і що можучи заспокоювати всі свої низькі апетити, які тільки були доступні його нерозвитій душі, він швидко пересичувався і починав нудитись у своїм примусовім бездійстві.
Але щастя всміхнулося йому. Князь пригадав собі, що має за границею жінку й дочку, що живуть вони там у дорогій столиці на дуже скупенькім етаті[1], що нетерпеливо дожидають його приїзду враз зі свіжим капіталом, що капітал той, о скільки можна було його стягнути то продажею збіжжя та волів, то позикою в жидів і лихвярів, находиться щасливо в його шкатулі, і що одним словом, пора було їхати. То ж казав готовити все до подорожі, і за кілька день рушили. Подорож, ненастанне товаришування з кіньми і природою освіжили Івана. Мав заняття, хоч і не потребував працювати. Очі його сковзалися по ріжнородних околицях, перебігали мимо сел, в котрих сотні подібних до нього Іванів зітхали і тужливо гляділи вслід за улітаючою княжою каретою, надармо думаючи про розкіш хоч
- ↑ Етат — спосіб життя.
