вати перед Іваном, частувати його то горілкою, то гараком[1] і просити, щоби покинув дотеперішнього господаря.
— Чи такий голоколінник варт твойого одного пальця! — говорили йому. — І чого ти в нього дослужишся? Ходи до мене, я тобі дам 50 ринських річно, шмаття, як Бог приказав, їсти будеш те, що й я їм, а роботи тяжкої не будеш робити.
Іван тільки десь-колись промимрив: «Нну», «Еге ж» та «А вжеж» та «Побачимо», пив, закусував, і ні про що не турбуючись, ходив собі мов бугай по молодій конюшині. Праця, як обов'язок, а властиво, як тяжке ярмо перестала для нього існувати. Думки, котрі досі майже виключно приковані були до тих тачок, тепер увільнені попали в якийсь хвилевий застій, немов заснули, щоби випростуватися, набрати сили і самостійности. Бажання Іванові не могли ще вирватися з обсягу наймитського життя, з меж рідного села.
— От як би то сам пан війт прийшов просити мене до себе на службу! — думав Іван. Сказав би я йому пару слів правди за те, що мене недавно вигаратав бучком, коли йому мої коні в житі шкоду зробили.
І справді війт прийшов і Іван наговорив йому дурниць, котрі грізний начальник громади приняв як щось таке, що йому віддавна належалося.
— Найліпше, мабуть, було би служити в пан'отця, — подумав собі Іван. І тут
- ↑ Гарак — ром.
