міста і через помилку лишив рогачку отворену». Ну, але ж ти, небоже, мусів звиватися, коли ти за півгодини здужав назбирати і нарубати таку величезну купу сухарини. Та ж цього б іншим разом і два хлопи за цілий день не наладили! Я й не думав ніколи, що ти такий робітник. Знаєш, цих дров нам вистачить до самої глухої осени.
Іван слухав цеї похвали, і хоч їй не дивувався, бо знав, як воно все склалося, то все таки робилося йому якось трохи встидно. Тому то кинувся допомагати господареві складати дрова на віз, але де там! Все, чого тільки доторкнувся, летіло і рвалося йому з рук і укладалося само на те місце, де було треба, укладалося далеко ліпше і щільніше, ніж би це зумів був зробити сам Іван. Хотів бодай допомогти господареві обв'язати наладований віз залізним ланцюгом, щоби набір добре держався, але й ланцюга не міг дотулитися — той тільки мигнув, дзоркнув, віз затріщав і вже був обв'язаний і обтягнений так, немов би його тягло десять хлопів. Віз був готовий. Господар уже запрягав коні. Рушили.
— Ой, Іване, — скрикнув переляканий господар, глипнувши з боку на величезну фіру[1] дерева, супроти котрої мізерні хлопські коненята виглядали достоту[2] мов миші, — що ж це ми наробили! Такого тягару ми й з місця не рушимо. Попсуємо коні! Де ж вони зможуть дотягти такий величезний тягар, та й ще горі горбом!
