— Іди Віюку, приклич мені її сюда!
— Сюда? Але ж, пане, чую, що тут є ще хтось крім тебе, якась сира душа. А ти знаєш, що твоя дочка не сміє бачити сирої душі.
— Не бійся, Віюку, — відказав Дід. — Знаю це добре. Але знай, що сира душа, про котру говориш, це той милосердний чоловік, що мене увільнив з тяжкої в'язниці. Я винен йому вдячність, Віюку, і хочу йому віддячитися. Іди тільки, йди по мою дитину. Заким обоє сюди вернете, цього чоловіка вже тут не буде.
Віюк устав і погупав знов у далекі печери, та швидко втонув у темряві.
Коли Віюк віддалився, Дід обернувся до Івана.
— Ну, що ж, синашу, пора тобі до дому. Скажи ж мені, чим можу тобі віддячитись?
Іван стояв, мнучи шапку в руці і не казав нічого. Дід довго, прошибаючим поглядом дивився на нього, а далі сказав:
— Слухай, Іване! Чув я твої нарікання на нещасну долю, на тяжку неволю, що її терпиш. Ти увільнив мене з неволі, то справедливість наказує, щоб і я тебе увільнив із твоєї неволі. Так скажи ж мені, чого би ти найбільше бажав собі в життю?
Іван усміхнувся широко, показавши два ряди білих здорових зубів.
— А чого ж, Дідусю, можу я іншого бажати, як не того, чого бажає кожний бідний чоловік? Щоби я не був бідним,
