Побачив себе на кам'яній платформі, при вході в тісну кам'яну печеру. Скала, що вистобурчилась в виді величезного пястука, заслонювала вигляд на яр і на сусідні гори.
— Та й гарячий же ти, хлопче, у, який гарячий! — мовив усміхаючись Дід. — Тільки що я хотів тебе просити, щоб ти звернув зі стежки трохи направо, а ти вже й сам туди вирвався.
Ні з цього, ні з того почув Іван, як гаряче жевриво встиду обілляло все його тіло. Не міг іще очунятись. Чув себе так якось непохоже на те, що пережив перед хвилею, що це недавнє видавалось йому чимось неправдоподібним, казочним, геть-геть замерклим. Аджеж він кинувся в пропасть! Що ж це з ним діється? Він стрібував рушатись, думаючи, що це тільки йому сниться і він може лежить зомлілий на дні пропасти. Але ні! Був здоров, цілий, не сонний, і не чув ані сліду тої втоми, котра ще перед хвилею доводила його до розпуки. Навпаки, чув себе здоровим, кріпким і зовсім свобідним.
Встидався тепер глянути на Діда, котрий уже не сидів у нього на коркошах, але стояв обіч нього і щось нишпорив у скалі, коли-не-коли звертаючи на нього смішкуватий погляд.
— А що, синашу, — сказав Дід, вгадуючи його думки, — а не казав я тобі, що це так тільки тобі здається, коли ти мені дива розказував про мій тягар? Ей, хлопче, хлопче!
