— То добре, ходімо! — сказав Іван.
Дід поступив пару кроків, але зараз же мусів сісти на пеньку.
— Ні, синку, — сказав стогнучи — не можу я йти. Ще раз мушу тебе просити о прислугу. Візьми мене на плечі, пронеси старого, не пожалуєш свойого труду.
Хоч і який лінивий був Іван, та цим разом він не дався довго просити і взяв Діда на плечі. Старий був легесенький як перо, так що Іван майже не чув його тягару на собі і йшов зовсім свобідно.
— Ось туди, синашу, ось туди! — сказав Дід, показуючи Іванові зарослу, майже незапримітну лісову стежечку, що вела стрімко під гору і, бачилось, губилася в гущавині.
Зразу ніс Іван Діда на плечах з охотою і не чув ніякого тягару. Стежка, зразу доволі невигідна, потім пішла по рівному, а далі скотилася вниз. Але коли опісля прийшлось лізти знов під гору, коли Іван кілька разів потикнувся, коли кілька букових галузок цвігнуло його по лиці, пробудилася його натура і він почав воркотіти. Зразу стиха, але далі все голосніше.
— Що я дурень, цього хіба сліпий не побачить! А щоб тебе тристенний з такою коренюкою, мало чоловік не впав!.. Чи чорти мене підвели дряпатися десь, кудись на лису гору!.. І по яку другу голову я властиво туди плентаюся?.. — Такі і тим подібні уривані речення час-від-часу вилітали з його уст, при чім він раз-
