— Добре вам казати: дитина, — скрикнув обурений Іван. — А ось як би вам прийшлося так як мені на кожний кусник хліба, на кожну мізерну лахманину так тяжко гарувати та зносити людські примхи, то певно б ви не тої заспівали.
Дід нічого на це не відповів, тільки раз-у-раз жалісливо хитав головою.
— Але що ж це за такий ворог, — спитав з перегодом Іван, — що вас запакував у отсю щілину?
— Це найстарший опир і чарівник з Бусовищ. Мав він від давна на мене злість, ще задля небіжки жінки.
— То ви й жінку мали? — скрикнув Іван.
— А як же, синку, мав! І лишила мені одним одну дитину, донечку. Господи мій, що то там з нею сталося? Чотирнадцять літ, як один день тому, лишив я її, ще в колисці, малесеньку, тільки мій слуга, старий Віюк, сліпий остався при ній. Чотирнадцять літ я промучився в тій проклятій шпарці, тоскуючи не стільки до свободи, до лісу, до скал, до гір, скільки до моєї коханої дитини. Ой, сину, що я перетерпів за тих чотирнадцять літ, що я перетерпів! Але Господу Богу слава, тепер усе минуло, тепер я вільний! Ти, синку, мене увільнив, і я тобі віддячуся. Ходи зо мною до моєї хати. Веди мене, небоже, бо я такий змучений, такий ослаблений, що не знаю, чи й здужав би доволоктись до дому.
— А далеко ваш дім?
— Дім мій, синашу, великий. Коби ми тільки добралися до першого входу, то там я вже дам собі раду.