другі не казали, що він муху випустив. Ще раз притулив ухо до смереки і надслухував уважно, але бренькоту не було чути.
Очевидно муха здохла з голоду і муки!
А тепер нараз, по чотирнадцяти роках в уха його врізалось, мов вістря ігли, те саме бренькотання, котре колись через сім день по дневі чув у смереці. Він мимо волі затремтів і оглянувся довкола. Боже, чи ж це була б річ можлива? Він якраз коло тої самої смереки, в котрій перед чотирнадцятьма роками його пустий товариш Гринько зашпунтував нещасну муху. Що більше, в смереці стирчав іще той самий патичок, котрий тоді Гринько віткнув був у дірку з мухою. А той тонесенький бренькіт — відки він розлягався? Іван одним духом поскочив ід смереці, притулив ухо — і мало не зомлів. Жалібний, болющий і наскрізь прошибаючий бренькіт справді виходив із тої шпарки, затканої патичком!
Одним сильним поривом Іван витягнув затичку.
Якесь тяжке, глибоке зітхання пройшло по цілім лісі і голосною луною відізвалося в Івановій душі. Потім хвилина мертвої тиші. Потім щось тихесенько зашелестіло в щілині дерева. А потім звільна зі щілини почало щось висуватися. Іван з несказаним жалем і співчуттям вдивлювався в ту чорну точку, в котрій, бачилось, пізнавав чорні лапки, і чорну, блискучу голову мухи. Але чи ж це була муха? Чорні лапки, коли їм ближ-
