жалібний і благаючий, що ціла його істота затремтіла якимось несказаним смутком.
— Гриньку, випусти її! — скрикнув він.
— От то був би я дурнем! — відказав Гринько. — Добре, що її маю. Нехай мені грає!
І поштуркавши затичкою, знов притулював ухо до смереки і радісно прислухувався досить довгу хвилю, а вкінці сказав:
— Але грає! Бігме, що гарно грає!
— Пусти її, Гриньку, — просив Іван. — Мені її жаль.
— Кого тобі жаль? Мухи? Ха, ха, ха! От то мені велика худоба муха!
— Але пощо ж і муху мучити?
— Як то пощо? Нехай мені грає!
— Пусти її, Гриньку, піду тобі худобу з Глибокої дебрі завернути.
— Іди, безуме, чого тобі захочується! Не пущу її, бо мені не хочеться. А худобу завернути ти й так підеш.
Іван не випирався, бо знав згори, що так буде, а коли б того не хотів учинити, то старший пастух ще й в карк його наб'є. Та все таки стрібував поставитися на упір з іншого боку.
— Ну, то я сам її випущу!
— Ані мені важся! — скрикнув Гринько. — Це моя муха! Я її зловив і буду її тут тримати, доки мені сподобається. А як би ти мені поважився її випустити, то такий тобі празник справлю, що тобі нічого більше не буде треба.
Гринько був старший, дужчий, сміліший від Івана, а надто був багацький син і міг Іванові допекти тисячними способами,