От тому то лінивство Івана Лінюха не могло проявлятися на ділі, то значить тим, щоб він нічого не робив. Про це при його стані навіть гадки не мало бути. Вроджена його хиба проявлялася тільки в його неохоті до всякої праці, в тім, що він раз-у-раз бурчав, зітхав і проклинав. Бурчав і нарікав він встаючи рано, проклинав сходяче сонце, з ненавистю поглядав на ті ниви, злиті його потом і оброблені його руками, а які приносили весь дохід кому іншому; а хоч ніколи не міг відважитись на те, щоби проклинати або бити господарську худобу, ту худобу, до котрої, звичайно прив'язувався цілим серцем, мов до найближчої рідні, то все таки годуючи, поячи і чистячи улюблені воли або жереб'ята він «виварачав» на господаря, бурчав на багачів взагалі або проклинав власну долю, що так уперто силувала його здобувати кожний, хоч би найнужденіший, шматок хліба працею, а надто ще такою важкою, пекельною працею. Не за діла затим[1], а за слова і «охвату» осудили Івана селяни, прозвавши його Лінюхом. І по свойому вони мали рацію, гулюкаючи на Івана, погорджуючи ним, посмішковуючися з нього, нерадо приймаючи його в найми. Хоч сам Іван робив добре, але його вічне бурчання, квасне та якесь заспане лице, осовілі очі, все те обдавало його якоюсь атмосферою лінивства, котра заражувала і обезсилювала других. В роботі хлопській, рільничій, переважно гуртовій, приклад,
- ↑ Затим — з польського, отже.
