все занятий, він мало чим ріжнився від незлічимої многоти тих сірих постатів, що розсипані по широкім Божім світі, лазять і снуються по ньому мов мурашки і гинуть як мурашки. Вони становлять неначе частину самої елементарної сили тої землі і майже не лишають по собі ані крихти того, що називаємо історією. Живуть, щоби працювати, а працюють, щоби з голоду не вмерти — ось і все. І так раз-у-раз; із покоління в покоління, без ніякої зміни, без ніякого полекшення, без ніякого — сказати можна — поступу. Та про те було щось таке, що відріжняло Івана з-поміж сірої хлопської маси, а це було власне його лінивство. На лихо йому, лінивство це не могло проявлятися в ділах, а то задля двох причин. Раз тому, що Іван був мужик, а мужик хоч би й найлінивіший, звичайно мусить десять раз більше робити, ніж найробучіший «інтеліґент». А по-друге, доля немов наперекір його вродженому лінивству, чисто на сміх та на глум, зробила його наймитом, бідолахою без поля і ріллі, без хати і роду. Виріс між чужими, поштуркуваний, занедбуваний і кривджений, служив за харч і одежу, — от тим то звичайний тягар хлопського життя пригнітав його з подвійною силою.
«Нанявся — продався» — каже приповідка, а що ж би то був за господар, котрий би купивши таку цінну річ, якою є людська сила робоча, не старався визискати її якнайосновніше з усіх боків, до останньої краплини?
