Бо ви не знаєте, скільки я з тими бахурами день-у-день нагризуся, намучуся, скільки їх натовчу та навпоминаю! Але де там! Видно, що вже одно з другим вродилося під такою злодійською звіздою. Богу дякувати, що вже їх тепер беруть, принаймні клопоту позбудуся.
Владко, йдучи поперед поліціяном поруч із своїм братом, чув оці слова. Голос Войцєхової був йому аж надто добре знайомий.
Навпаки свойому звичаєві цим разом хлопець нічого не відповів їй, але порівнявшися з нею і бачучи, що вона дивиться на нього, показав їй язик.
— О, бачите, злодійське насіння! — заверещала Войцєхова. — Ведуть його на кару, а воно ще не покидається своїх чортівських штук. Чекай, чекай, ти урвителю, будеш ти тепер знати, кому показувати язик! Пізнаєш ти, до чого ведуть твої збитки!
— Але той другий видається якийсь тихіший, потульніший, — мовила якась добродушна молодичка.
— Куди тобі! — закричала Войцєхова. — Один як і другий росте для шибениці! То тиха вода, що береги лупає, мовчок, але ні на волос не ліпший від тамтого. Де один, там і другий. Ні, кумо, я все своє кажу: що під злодійською звіздою вродилося, це лише шибениця направить!
Брати не чули вже того гострого засуду: в супроводі поліціяна, пошкодованого господаря і юрби цікавих вони пошкандибали до поліції.
1889 р.
