Але що це народ стоїть купою на Гончарській, саме перед ґрайзлернею Войцєхової? Мужчини і баби, дроворізи з пилками і сокирами, муляр з кельнею, служниця з двома коновками води. Бойко зі сливами та виноградом у двох кошиках, ганделес із перевішеною через плечі парою старих штанів, — все те обступило когось, слухає чогось, киває головами, жестикулює. З-поміж чорних халатів, зрібних сорочок[1] та перкалевих фартухів і спідниць миготить жовта мосяжова бляха поліціяна. Іншим разом подібний вид був би для хлопців принадніший від медяника і вони щодуху побігли би, щоб своїми фігурками побільшити вуличне збіговище, але тепер раптом видалося їм, що було б далеко ліпше, як би перед ґрайзлернею Войцєхової не було ані живої душі. Що більше, придивившися з гори трохи ближче тій вуличній ґрупі, оба брати почули нараз, що вони підійшли до неї занадто близько і немов на команду завернули назад і пустилися навтеки. І не без причини. В середині ґрупи обік поліціяна вирисовувалася на рожевому тлі вечерового неба кремезна постать господаря з Вільки, якому вони сьогодні крім шкоди на ниві зробили також шкоду на тілі.
— Лапай! Держи їх! — залунали голосні окрики з групи перед ґрайзлернею, і раптом видалося братам, що небо покрилося густими хмарами, що дерева, які отінюють вулицю, нахиляють свої гілляки
- ↑ Зрібна сорочка — сорочка до роботи.
