— Ет, що там про це говорити! — відповів поважно Владко. — Що буде, побачимо.
Але й його думка зовсім не була така стоїчна, як його слова, навпаки, вона працювала сильно, творячи фантастичні пляни, як би то і де би то сховатися так, щоб ніхто на світі не міг побачити ані його ані Начка, щоб нависле над ними лихо — яке, від кого і за що, про це він силкувався не думати — минуло, а вони зі своєї безпечної схованки заграли б йому на носах. І пішли сцени за сценами, як то вони жиють собі ні для кого незримі, а самі бачучи все і всюди маючи доступ, і беруть, що їм подобається, мають усе, ні за що не платять, роблять, що хочуть і сміються з усякої біди. А тим часом ноги, хоча з кожною хвилиною робляться немов якісь важкіші, несвідомо і ніби проти їх бажання несуть їх наперед, щораз ближче до цілі, до помешкання їх опікунки Войцєхової. Вже вийшли на перевал цитадельної гори, вихилилися з-за її гребеня, і понижче їх стін розсипався весь Львів півмісяцем на дні долини. Левик на міському ратуші блискотить і горить в останньому промінню заходового сонця, бернардинський годинник[1] видзвонює сьому годину, мулярі б'ють у дошки на «фаєрант»[2] десь коло св. Миколая, на пів прозорий блакитнуватий туман стелиться над містом і зливається в віддаленню з темною зеленню ліска на Високім Замку…
