ліщини і нараз немов закаменіла, вперши оченята в невиданий досі кровавий блиск горючого огнища. Потім піднесла до мордочки свої дрібні оксамітові лапки, немов би хотіла ближче придивитися дивному явищу, та нарешті живо рухаючи білими вусиками вскочила на лісковий корч, ухопила навислий на гіллячці горіх і моментально сховалася зі здобиччю в своїй норці. Діти з німим подивом гляділи на прегарного звірика, але ніхто не поважився крикнути, тим менше кидати за ним патиками, або сполошити його. Пощо полошити? Адже воно не робить нікому нічого злого, та й діти також у тій хвилі не хотіли робити нікому нічого злого. Це вже не зграя львівських вуличників і шанталавців, аспірантів до криміналу та шпиталів, подення суспільности, — це купка добрих, тихих дітей, що бажають пестощів і любови, здібні до всього, що добре й великодушне, тулилася в яру коло коріння могутнього старого дуба, біля огнища. На жаль це огнище швидко загасне, чудовий день добіжить до кінця, мине хвилина упоєння тишею та красою природи, а суспільність, як була так і буде вдесятеро прудкіша до пімсти і кари, ніж до любови, пробачення та материнської дбайливости.
— Гурра! — почулися голосні окрики з другого кінця яру, і з зеленої гущавини, немов щупаки з очерету виринули почервонілі з розчіхраним волоссям, убрані в павутину та сухе листя, але веселі голови хлопчаків. Шапки несли в руках, а в кожній шапці повно грибів.
