кався господар, перериваючи безцільні падькання кумів і кумась. — На ринського б і не дивився. Ну, і скажіть, як тут чоловік має жити при такім розбою? Аджеж це розбій у білий день! Але ні, я їм того не подарую. Я їм покажу, куди стежка в горох. Вони думають, що я буду за ними бігати по дебрах, як шалений. Ні, нехай собі летять, я їх віднайду в самім гнізді. На щастя знаю, де їх шукати, це тої грубої ґрайзлерки на Гончарській харцизяки, не знаю, чи синки, чи вихованки, але мені це все одно. Запакую я їх до Кармелітів[1], нехай там трохи просидяться, а вже гунцвот[2] не моє ім'я, коли не попрошу в поліції, щоби їм перед тим порядно вигарбували шкіру.
Не так би був іще співав шановний Волецький господар, якби був знав, що роблять хлоп'ята, вирвавшися з його рук. У граничнім рові, що відділював його кукурудзу від толоки, між лопушшям лежала ціла купа наламаних кукурузяних шульок, кілька великих бруквів і купа картоплі. До того складу шмигнули манівцями втікачі і навантаживши свої пазухи, кишені та шапки накраденою яриною, не вважаючи на близькість господаря, виповзли ровом до поблизького яру, а яром погнали вгору до своїх товаришів.
Стефко з гори, захований за терновим корчем, бачив усю ту історію, бачив, як брати попалися в руки господаря, як
