— Владку! Начку! — гукав Стефко, видряпавшися вже на верх горбика, з якого міг вигідно оглянути сусідні поля.
Владко і Начко були вже біля нього.
— Ну, що, знаєте вже, куди маєте йти?
— Знаємо, знаємо.
— А уважайте гаразд! Там є й кукурудза.
— І кукурудзи наламаємо.
— Тільки треба кляво шпанувати[1], бо в кукурудзі може кимати жолоб[2], то щоб вас не заскочив.
— Не бійся, ніщо нам не станеться! — скрикнули брати і побравшися за руки пустилися чвалом по спохові горбика в напрямі до поля.
— А знаєте, куди йти потім? — кричав за ними Стефко.
— Знаємо, знаємо! До Волецького ліска, — скрикнули в відповідь йому хлопці і швидко сховалися в грядках, засаджених високою кукурузою. Немов у воду канули в гущавину сутої, шелестячої зелені.
Стефко довго придивлявся з гори, чи не побачить хоч якого сліду їх, але даремно. А проте поле, засаджене кукурузою, зовсім не було таке широке, бо обіймало ледве десять грядок. А далі за кукурудзою йшла ширша смуга картоплі.
— Де ті відміни могли подітися? — муркотів сам до себе Стефко, даремно силкуючися своїми міщанськими, підсліпуватими очима здалека проникнути в гущавину кукурудзи.
