учасники і що він волів цілу годину видержати на місці свою нетерпливу «галайстру», ніж вирушати в поле без них.
Нарешті дожидані показалися на закруті вулиці, і їх привітано градом погроз, докорів та жартів.
— Де ж ви, бахурня, так довго сиділи в дідька? — запитав їх Стефко, коли вони порівнялися з компанією.
— Мусіли ждати на обід. Войцєхова рано була десь там на хрестинах, вернула аж о одинадцятій і то вже під доброю датою[1]. То насамперед поки нас обох набила, потім поки висварилася з чоловіком, потім поки розпалила огонь і зварила бульби до борщу, то й перша минула.
— А за що ж вас била?
— Або я знаю! — відповів байдужно Владко. — Це вже в неї щоденна встанова. Каже, що без її бухняків і різок ми не росли б зовсім.
— А сьогодні — докинув Начко, лише блискучими оченятами зраджуючи свій внутрішній сміх, — то вже, бігме, не знаю, за що ми дістали різкою, чи за котя[2], чи за молоко?
Вся компанія вибухла голосним сміхом.
— Як то, чи може котя виїло молоко?
— Е, де там! — спокійно відповів Владко. — Котятище захорувало на живіт, мабуть від тих гнилих огірків, що ми ними нагодували його вчора. Радимося сьогодні рано оба: чим би йому допомогти, бо шкода, як би холера здохла. Каже Начко:
