теся! Котлетка, чарка горілки — і дівчина, це зовсім все одно. Ця смакує так, та так, а он та он як. Посмакував, а до решти йому байдуже. А може та жива котлетка має серце? Може в тій чарці — жива кров? Може в неї є якесь чуття, якісь бажання, якісь… ха, ха, ха!… якісь ідеали?
Юліян (злегка вириває свої руки з її рук, байдужно). Па[1], кицю! (Цілує її в уста.) До побачення. Ти зачинаєш уже зовсім пусте балакати. Я не маю часу слухати твоїх витребеньків.
Каміля (обхоплює його руками за шию). Юлечку! Любий мій! Не йди ще! Хіба ж ти не бачиш, як я тебе люблю? Дуже, дуже люблю! Хіба не бачиш, що я без тебе жити не можу?
Юліян. Ха, ха, ха!
Каміля. Не смійся, соколе мій! Хіба це смішно?
Юліян. Ха, ха, ха! А вжеж смішно.
Каміля. Чого смішно?
Юліян. Хіба ж не смішно? Так як коли би чоловік по шию в воді стояв і кричав: «Пити! Пити! Гину зі спраги!»
Каміля. Не в воді, а в калюжі! В калюжі, соколе мій, у багні. І спрага мучить мене… за крапелиною чистої води… чистої любови… за крапелиною надії на якийсь вихід із цього життя. Юлечку, мій любий! Не відвертайся! Порадь мені! Вирви мене з цієї калюжі. Або хоч покажи мені дорогу… зроби надію… одури мене надією хоч на день… хоч на хвилю.
- ↑ Па — прощай.
