„Борзо, борзо[1] розмітуй!“ Господи, гадаю собі, що там таке сталося? Лечу я, скачу через пеньки та віверти, продираюся крізь хащі та ломи, а серце лише стук, стук, стук. Прибігаю. Мати Христова! Митро і Штефан звиваються коло Йванової купи. Тут огонь жбухає як із пекла — знаєте, вуглє перетліло. Дими сарахкотять, а вони з дерев'яними копаницями в руках моцуються та розмітують колоддя.
— Що тут, що тут таке? — кричу до них. Але відай і не почули мого голосу, так тріскотіла четина та гудів огонь. Я виджу, що нема чого допитуватися, хапаю й собі ж довженну копаницю та розмітую колоддя. Заздрів мене Митро крізь дим, поломінь та іскри.
— Борше[2]! — крикнув — борше, брате!
— Та що таке? — питаю. — Де Йван?
Митро, не відказав нічого. Лише Штефанко, обсмалений і ледво тлінний[3] серед задухи, прокричав:
— Упав у вогонь. Поломінь прохопився був зверха, а він ліз горі купою затикати. А в тім вугля просунулося та й..!
— Боже милосердний — крикнув я, а самого, мов би ледом обдало. Десь, не знаю вже відки, я набрав раптом сили. Що загачу копаницею, то колоддя летить мов трісочки з-під сокири, що загачу, то летить, розскакується. Вже я попік собі руки, ноги, лице, не питаю нічого, лиш усе, мов безумний приговорюю:
— Іванчику мій, дитиночко! Іванчику, де ти?
