ла від них. Почали попрікати мене і батьком злодієм, ба, почали й поштуркувати по кутках. Побачили, що я їм забагато, хоч я їла тільки те, що після їх обіду лишалося. Постановили не давати мені того, а купували для мене осібно картоплі, круп ячмінних або гречаних і казали варити це для себе в окремім горщику.
Від якось часу завели такий звичай, що по четвергам просили до себе когось на гербату[1]. Просили звичайно молодих паничів, студентів[2] з вищих кляс, урядників, військових. Я в такім разі не сміла показуватися з кухні, панни самі услугували, щоб показати, які то вони господині. Я не раз було заб'юся в темний куток кухні, поплачу трохи, а далі плюну і слухаю до півночі, що вони там гомонять в покою. Панни мої цокочуть, сміються голосно; батька їх не чути ніколи, він хоч про око також сидів при гостях, але я знала, що старий, забившися в куток в своїм кріслі з поруччям дрімає десь з люлькою в зубах.
Важко мені стане, коли послухаю того веселого гомону там в освітленім покою, коли уявлю собі всміхнені лиця і блискучі очі паничів, і подумаю, що й я не гірша від них, а мушу оттут бовваніти в темній, брудній кухні. Але далі думаю: щож мають робити бідні дівчата, ті мої кузинки! Вони бояться, щоб я в них якого жениха не відбила. Бідність наша робить нас злими й завидющими, а не зле серце.
